Я була старшою дитиною в сім’ї. Крім мене у батьків було ще дві доньки.

Було важко, грошей не вистачало. Батьки увесь час сварилися через гроші. Обоє працювали зранку до вечора, щоб нас прогодувати.

Згодом сталося нещастя, мами не стало. Вона поверталася з роботи, несла важкі сумки з харчами, на вулиці була зима. Дорога була слизькою, мама незчулася як опинилася посеред проїжджої частини де був дуже великий трафік. Її збив автомобіль, водій якого зник з місця пригоди. Мама отримала травми несумісні з життям.

Батько мовчав, а ми плакали. Відтоді ми залишилися самі. Батько не зганяв свою злість на нас, ми йому за це вдячні, але щовечора він приходив додому в стані алкогольного сп’яніння. Іноді його приносили його товариші по чарці, іноді він засинав прямо в коридорі. Ми з сестрами забирали його ноги з вхідного отвору таким чином, щоб можна було зачинити двері.

Ми голодували, бо батько не приносив додому їжі, у нас не було одягу. Від мами залишилася стара швейна машинка та я згадувала уроки трудового навчання. Мені доводилося перешивати старі речі, щоб ми з сестрами мали нормальний вигляд посеред людей. Одного разу батько зник на тиждень, а коли повернувся, хтось з сусідів заявив у відділ захисту дітей та нас забрали до дитячого будинку.

Доля кожної з нас склалася по-різному. Я була найстарша та мене ніхто не хотів взяти під опіку. Я вийшла з дитячого будинку першою, мені дали маленьку квартиру та я почала працювати. Середня сестра Ірина намагалася втекти з дитячого будинку та врешті їй вдалося. Проте сестрі пощастило та вона зустріла своє кохання. Хлопець виявився з хорошої родини та життя Ірини склалося добре. Наймолодша Світлана потрапила в хорошу сім’ю коли її взяли під опіку.

Попри те, що доля розкидала нас по різні боки, ми завжди підтримували зв’язок, адже були найріднішими людьми одна для одної. Про своє дитинство намагалися не згадувати.

Лише через деякий час ми вирішили навідати батька. Зібралися утрьох та попрямували за своєю колишньою адресою.

Ми довго наважувалися перед тим, як увійти в під’їзд та раптом повз нас пройшов батько. Він нас навіть не впізнав. Я озвалася до нього:

– Тату, це ми, твої доньки.

Батько довго дивився на нас та не міг зрозуміти хто ми такі та чого від нього хочемо. Лише через декілька хвилин він наче протверезів та почав плакати. Нарешті він нас впізнав та почав просити пробачення за все. Слізно просив не покидати його, адже він залишився зовсім один. Ми ще довго вагалися з приводу прохання батька, адже через нього ми зазнали стільки поневірянь. Хоча що б там не було, але він наш батько.

Advertisment

От admin999